Прудконогою ланню проноситься час, Якщо пити чай за розмовами. І коли зустрінемось знову ми, То ніхто на землі не розлучить вже нас. Закрутить тілами і кине у вальс, Затисне в обіймах, немов у лещатах. Заcяє у темряві пропасть плаща, У яку ми разом провалимось. І це стане найбільшою із нагород — Упиватися разом хвилинами, Споглядати, як крани портові схилили Свої довгі шиї жирафами в воду, Й китом завис лайнер у висоті. В світі стільки речей, щоб пізнати! Та за шумом цієї кімнати Лиш серця наші битимуться в темноті. Ніби на світі немає цієї кімнати Наче її ніколи і не було Та стілець за дверима продовжує вперто стояти Й невідомі пернаті на ньому звивають кубло Або навпаки лише ця кімната існує І в ній немає нікого крім тих обох Що сплелися в обіймах і вперто чекають весну і Здається до її приходу уже не заснуть