понад вечір в чужому садку наламав їй бузку, у вікно із старезної липи заскочив зненацька, він любив її тиху й грайливу, тверду й боязку, а вона до нестями його незалежність вар'ятську. поміж ними вишень солодкавий, тягучий клей, і каштанові кучері в небо засмучене рвуться, він любив її запах і сонце між гордих грудей, вона дихала ним, хоча знала - могла задихнутись. її щоки рябіють від слів безсоромних й весни, і приручене серце не знає куди заховатись, він любив її наче вояк, що не верне з війни, а вона не навчились і досі спокійно прощатись. і проллються роки через сито життя й на гвіздку буде юність висіти, а з нею всі наші вар'ятства, але він, понад вечір, з букетом п'янкого бузку, як колись, крізь вікно, увірветься до неї зненацька.