любиш - не любиш. люблю - не люблю.
граю - не граю. ліплю - не ліплю.
вірю - не вірю. горю - не горю.
збуди мене зранку, я так міцно сплю,
що ночі вриваються в ранки чумні, і я не знаходжу опори,
куди ми сьогодні і що це за дні?
ми голі, ми босі та горді.
я сонний.
ти кажеш, що то моє все.
і жодні "долоні", "моря" і "пусте"...
у нашому ліжку триває війна. бої подушками і вище,
під ковдрою фронт, у кімнаті зима вітрами осінніми свище.
за стінами битими стогне життя, сусіди схотіли дитину,
ти знаєш, я псих, часом я це не я, до батька ще рано, хоч сином
хорошим я бути теж не навчивсь, і відданим другом не вдався,
та й з братом не вийшло, хоч я і миривсь,
ти ж кажеш, що гарним коханцем
виходить. і вистачить, це головне, до дупи канони і рамки,
знайшовши себе й ти знайшовши мене,
кричиш, наче зірвано лямки.
бо буцімто сонним назвав я тебе ім'ям не твоїм й не помітив...
ну так, це буває, це суто моє, прийми, або на хуй, за вітром.
а ти. та ти йобнута, віриш чи ні?. на всі свої мрії і гроші,
купляєш книжки і трапляються дні,
не те щоб погані, не те щоб хороші,
та зайва десятка тобі б саме раз, хоча б молоко, ти так любиш,
та ні... весь Ремарк, весь Набоков і нас
накормлять їх янгольські душі.
і добре, що в тебе існую десь я, такий непомірно холодний,
і добре, що зайві в кишені лежать, і добре, що цілодобові
крамнички по місту, зупинки нічні, притягують п'яних поетів,
і ось в оберемку несу я тобі любов'ю набиті пакети.
я сонний. то ніч, після ігор усіх, я схожий на Будду і вище.
під ковдрою спокій, в кімнаті зима вітрами осінніми свище.
і хай я ніякий і йобнута ти, і хай нас не любить це місто,
я б радше подох, аби тільки не йти дорогами рівними й звісно,
ще сонним не раз іменами чужими назву я тебе й не помічу...
ну так, це буває, це суто моє, як добре, що люди не вічні.