Я помру від застуди, наш лазарет Перебазують кудись на південь І фронт котитиметься вперед І саме почнеться квітень І розсипатиметься пустота Між свіжого шрифту воєнних звісток Мов цукор, спакований на свята Руками київських гімназисток У флягах чорнітиме домашнє вино І тільки сестра із темного мороку Подивиться холодно за вікно Знайшовши під подушкою рештки морфію ♪ І, повернувшись, їй услід Я скажу: "Знаєш, сестричко Все одно нікому крім нас не болить Від наших з тобою шкідливих звичок Бо все, сестричко, що є між нас І чого між нами, сестричко, немає Немає імен і немає назв Взагалі нічого немає Просто збиваючись у цьому диму Серце, з яким я живу роками Не зупинилось лише тому Що по ньому били весь час кулаками!" ♪ Аж якось улітку, вганяючи в стрес Душі, зіпсовані марафетом До палати зайде Червоний Хрест На чолі з моїм президентом І лікар, сховавши папери в стіл Про щось говоритиме не до речі І густо лежатиме окопний пил На сірому президентському френчі Коли ж, виходячи, ніби зі сну Й дивлячись в небо — тепле й зелене Перш ніж знову піти на свою війну Він повернеться раптом до мене І забувши нараз, що іти пора "Невже той самий?" — спитає в конвою І лікар розгубиться, а сестра Ствердно кивне головою