Я хотів би всміхатися світові цьому з букетиком у руці
Після років екзилю вернутись додому в напівпорожньому літаці —
Крізь прохід сидітимуть польська сім'я й хасиди — батько і син
Щоб заснути, ввімкну у навушниках я аудіокнигу Сунь-дзи
І щоразу, як відволікатимусь, голос повторить: Я тут!
Від війни не втечеш — вона вдома,
За межами дому і навіть на цьому борту
Отерпіла й розріджена ртуть — закипить знизу Атлантика
Попіл і пил угору зметнуться, мов під під'їздом фантики
І тоді поети й романтики затягнуть, прикладай хоч ран
Небо ридма ридає, солдатики —
Чугуєв-Донецьк-Луганськ-Тегеран
Наче пір'ям тілами набита земля, і продовжує рости схил
І хотів би стискати букет в руках я, та впускаю його до могил
Я хотів би сміятися світові цьому з трояндою у руці
Але я не можу побачити де він, крізь заляпаний кров'ю приціл
І сонця бліки стікають у ньому на мої сині пальці
Я хотів би глянути з боку на себе, як той Я сумнівається
Уявити сліди на шинелі, як від компостера на білетиках
Курок западе в піднебіння рушниці, ніби язик в епілептика
І ворони покинуть дроти, шо прошиті між маківками спальників
Я вийду з під'їзду ніби за хлібом, без посмішки і без паніки
А під дахами все трохи інше і град не проколює плечі
І нема спокійнішого сну, ніж той, шо приходить пізно під вечір
Посмійтесь тоді замість мене, щиро в тихі хвилини оці
Бо я вже не зможу сміятися світові тому з букетом троянд у руці
Цей груз валитиме із ніг
І затягнеться років плин
Для тих, хто вберегтися зміг
Я чую плач, я чую сміх
Лунає дзвін. По кому він?