Яка любов! Минула ціла вічність, Як я любив. І марив день за днем, Що все пливе і пам'ять промине Розлуку, геть до титли й коми вивчену. А знову йду в ту келію, між віт Журливої берези. Ждати буду Якісь незвідані чуття приблудні, Де цнота обертається на встид. А там розлуки буде на обох, А буде там і радості німої – Всіма грудьми відчути довгий борг Перед минулим з білим узголов'ям, Де ще струмує двійко чорних кіс І двійко довгих рук, пітьмою п'яних, І двійко уст, од пристрасті захланних, Спроваджують зненацька під укіс Старої цноти. Під печаль і під Крило якоїсь грішниці святої, Що дарувала нам такі покої, Де спать не сором і любить – не встид, Де можна все забрати і віддати, І серед ночі стратити межу Собі самому. ...В друга, в жінку, в матір Веде тебе за руку щедра й журна Твоя кохана.