В своїй цюпці убогій вона
Перед дзеркалом збитим стояла
І гляділа на себе, сумна
Що краса молодая щезала
Западалися лиця бліді
І блискучії очі тускніли
Наче здув рум'янці молоді
Що колись, наче рожі, ясніли
Але годі стоять, сумувать
Що пропало - не верне ніколи
І вна стала рум'ян накладать
І білила на лиця поволи
А блідії, зів'ялі уста
Карміновою красков вкрасила
І натерла на брови чорнила
А коса шовковиста, густа
На столі вже заплетена жде
Ось зібралась, готова вже Сяся
Перед дзеркалом стала, гляде
Чи хорошо до стану вдяглася
Чи білило не стерлося де
Втім застукано в двері. Ага
Се знакомий з готелю слуга
Увійшов, не вклонився, не сів
Лиш очима по Сясі повів
Усміхнувся і каже: Цариця
Станеш, глянеш, аж любо дивиться
Усміхнулася й Сяся. Ну, що
Там нового для мене приніс ти
Чи ти, може, прийшов лиш по то
Щоб пустий комплімент ми повісти
Ей, яка ж бо ти, Сясю, оса
Я сказав лиш, що в тебе краса
Чарівна, пошукати такої
А про теє, яка моя вість
Твоя правда. Прийшов до нас гість
Щоби хтів ся пізнати з тобою
Вона сміло всміхнута іде
До світлиці, де гість на ню жде
Не застукавши, в двері ввійшла
І на ключ за собою замкла
А відтак доокола очима
Повела. Гість до неї плечима
При вікні похилений стояв
Мов лице на грудь ночі ховав
Добрий вечір - мов срібний дзвінок
Пронеслося з уст Сясі насмішно
Гість зіснувсь, обернувся поспішно
Поглядів - а дрожав, мов листок
Поглядів і змішався, і лиця
Рум'янець му, мов кров'ю, обляв
І не міг на ню довше дивиться
Спустив очі, стояв і мовчав
Але Сяся дивилася сміло
Молоде, прехороше лице
Що здоров'ям, красою ясніло
Щось такого без слів їй повіло
Чого в жизні не чула вна ще
І хоть одіж на нім не багата
То їй прецінь зробилося так
Мов великий їй скарб може дати
Той убогий встидливий хлопак
Ха, ха, ха! То ми гарний козак
Розсміялася Сяся - отак
То ми гарний кавалер! Но прошу
Чень діждуся хоть слова від вас
Ви згубили щось я вам поможу
Віднайти на підлозі сейчас
І до нього зблизилася Сяся
Обіймила го злегка руков
Його стать мов у фрібрі тряслася
У лице му мов збіглась вся кров
Враз до себе го вна притиснула
Обернулась і світло задула
І до нього зблизилася Сяся
Обіймила го злегка руков
Його стать мов у фрібрі тряслася
У лице му мов збіглась вся кров
Враз до себе го вна притиснула
Обернулась і світло задула
На столі світло тускло горить
На канапі гість з Сясев сидить
Сидять поруч, мов брат із сестрою
Він до неї припав головою
І на грішну зів'ялую грудь
Його сльози молодїї пливуть
А вона півсмішливо, півлюбо
Наче мати, на нього глядить
Ну, не плач, моя милая згубо
За ті сльози ти й господь простить
Та й і гріх то не надто вже грішний
Первородний се, братчику, гріх
І всесвітній, всесильний і вічний
Коб не він - нас не було би всіх
Та хіба ж задля того я плачу
Відказав він і сльози обтер
Хоть і сам я виразно то бачу
Що згрішив я і тяжко тепер
Але що ж, не тепер вже жаліти
І не того я плакав зовсім
А лиш того, що сам я на світі
Що ніхто мя не любить на нім
А душа домагаєсь любові
І бажання горить мені в крові
І пекучим, болющим огнем
Всі думки ми палить, заливає
І нікого на світі немає
Що б любив, приголубив мене
У кімнаті день в день самотою
Над книжками сиджу я, мов в кліти
Мов би-м працею хтів мозговою
Голос серця і крові зглушити
Но не йде ми на думку наука
І виходить не праця, а мука
І неначе скажений з кімнати
Я жену улицями блукати
Сяся слухала слів тих гарячих
І в очах тих блискучих, дитячих
Що гляділи жалібно на ню
Вна читала всю повість сумну
Вна читала виразно, хоть здали
Що казали уста й не казали
Сяся слухала слів тих гарячих
І в очах тих блискучих, дитячих
Що гляділи жалібно на ню
Вна читала всю повість сумну
Вна читала виразно, хоть здали
Що казали уста й не казали